Захист від домашнього насильства: роль військової служби та права постраждалих
Верховний Суд у своїй постанові від 25 червня 2026 року у справі № 564/2604/25 чітко визначив, що перебування кривдника на військовій службі не є перешкодою для видачі обмежувального припису або обов’язкового зупинення провадження у справах про домашнє насильство. Це важливий висновок, що підкреслює пріоритет захисту постраждалих осіб та оцінку ризиків повторного насильства над статусом особи, як би шляхетно цей статус не здавався.
Роль адвоката у захисті прав: як це працює на практиці
Судова практика останніх років, особливо в умовах повномасштабної війни, привернула увагу до специфічних аспектів розгляду справ про домашнє насильство, коли одна зі сторін є військовослужбовцем. Значна кількість військових, перебуваючи далеко від дому, може стикатися з сімейними конфліктами, що переростають у насильство. Однак, як показує практика, відстань та специфіка служби не звільняють від відповідальності, а держава має механізми захисту.
У зазначеній справі жінка звернулася до суду з проханням про видачу обмежувального припису щодо свого чоловіка, з яким вона перебувала у шлюбі. Заявниця стверджувала, що після вимушеного переїзду внаслідок російського вторгнення, чоловік почав систематично застосовувати щодо неї психологічне, фізичне та економічне домашнє насильство. Вона мала численні звернення до правоохоронних органів, а за одним із фактів навіть було розпочато кримінальне провадження за нанесення тілесних ушкоджень.
Суд першої інстанції, врахувавши обставини, видав обмежувальний припис, заборонивши чоловікові будь-які контакти з постраждалою. Однак, у частині заборони перебувати в місці спільного проживання, суд відмовив, що було підтримано апеляційним судом.
Сам кривдник, який на той час проходив військову службу, подав касаційну скаргу, стверджуючи, що доказів домашнього насильства недостатньо, ризики не доведені, а судовий розгляд мав бути зупинений через його статус військовослужбовця.
Верховний Суд, розглядаючи справу, наголосив на тому, що обмежувальний припис є не покаранням, а спеціальним заходом захисту постраждалих осіб. Його головна мета – запобігання насильству та забезпечення безпеки постраждалих, враховуючи наявні ризики. Суд підтвердив, що рішення про видачу припису має ґрунтуватися на доведеннях форм насильства та оцінці ймовірності його подальшого вчинення.
Ключовим моментом у справі стало те, що інтереси відповідача у суді першої інстанції представляв адвокат, який брав участь у судових засіданнях. Верховний Суд зазначив, що саме наявність кваліфікованого представництва інтересів, а не статус військовослужбовця, є вирішальним у питанні щодо можливості продовження судового провадження. Особа, яка перебуває на військовій службі, може сповна захистити свої права через представника, що виключає необхідність автоматичного зупинення справи.
Таким чином, Верховний Суд залишив без змін рішення нижчих інстанцій, підтвердивши законність видачі обмежувального припису. Ця справа зміцнює позицію держави щодо безумовного захисту жертв домашнього насильства, незалежно від обставин, а також підкреслює важливість професійного юридичного представництва для забезпечення справедливості.
